Не чую і не слухаю

31

Взимку був дуже важкий нервовий зрив. Сиділа на транквилизаторах, не виходила з дому з грудня по травень практично нікуди. А коли стала виходити… Чому, ну чому з усієї натовпу в будинкоуправлінні, в якій стоять два десятка активних бабусь, які з задоволенням готових вам роз’яснити, хто останній і в який кабінет з якими папірцями вам треба, пообговорювати серіали, онуків, погоду, політику Путіна і роботу чиновників, ви обираєте дівчину з виразом обличчя «не чіпай мене», що стоїть в кутку з книгою і заткнувшую вуха плеєром? Чому саме мене треба трясти за руку або за плече, поки я не забере навушники і не запитаю недружелюбно: «Ну що?» — тільки заради того, щоб заволати: «Де-е-евушка, а ви мене що, не чуєте?!»

Ні, не чую і не хочу. Мені взагалі важко з вами спілкуватися, я вас не знаю. Я не готова раз в три хвилини відповідати, скільки коштує квиток до Москви — ось же каса; хороший тут уролог — ось дівчина на ресепшне, а я зуби лікувати прийшла; що я таке слухаю — зараз грає «Пікнік», а потім буде Анджело Брандуарди, вам це щось скаже? Ах, ваша дочка слухає гурт «Звірі»? От і йдіть на… концерт.

Кричати мені в вухо, перекрикуючи плеєр, яка я хамка, обговоріть це між собою — і не чіпайте мене.